Вітаю, машинобудівники!!! Це «фрунзенець» у третьому коліні – Микола Німчуноff.
Ми пережили ще один салют на нашому стадіоні із приводу Дня машинобудівника! Я прокинувся від канонади. Першою думкою було: америкоси розпочали армагедон.

– Жива ще машинобудівна галузь! – сказали мені в темряві.

Вікна та перегородки дрижали від пострілів невидимої великої гармати. Досить довго.

– Ще й як жива! – кажу я.

Хвилини минають, наче тріскотіння й шипіння святкових залпів. Пізніше замовкають розбуджені сирени автомобільних сигналізацій.

За світлом вогняного шоу на райони «фрунзенців» приходить темрява. Вона ставить блок і закидає у стрибку смугастий м’яч молодого Місяця. Повітря в цей час холодне й водночас гаряче, наче кров румунських гандболісток. Опісля лишаються тільки світляки самотніх ліхтарів у вересневій пустці нічного міста. Жовте світло блимає маяками – для пізніх перехожих. Площею Максима Горького дзвінкий голос шукає Олю.

– Оля!!! Оля!!! – кричить жіноче горло.

За мить дві молоді жінки сильними селянськими голосами проспівають військову пісню «Катюша». Потім зграя безпритульних кобелів поганяє серед лип і каштанів свою суку, голосно скиглячи й брешучи.

Останньою думкою перед мандрівкою до Морфея буде: мій дід «фрунзенець» (уже десятий десяток літ розміняв) шліфував циліндр, який після перетворився на космічний апарат. Для космонавта Білки. Нібито. (Про свою «високу» працю «фрунзенці», серед них і мій дід, дізналися від керівництва через десятиріччя після підкорень космосу братами нашими меншими).

Зі святом, мої машинобудівники! Ура!!!