Війна не закінчилася. Війна й досі продовжується – на рівні символів та міфів. 

Досі воюють у інформаційному полі: свастика, серп і молот, Тризуб, зірка Давида, різноманітні орли, кольори, трикольори тощо. 

Досі нас хочуть змусити повірити у «великую победу русского народа» без участі українців, білорусів та інших народів імперії. Повірити у визначну роль у цій перемозі комуністичної партії, ідолів Сталіна та Жукова та їх відтворення в сучасності – Партію регіонів, що одна розуміє їхні «велич і дух».

Але для вдумливих людей є інші теми. Наприклад, ментальні продовження війни: у піснях, фільмах, книгах, усних легендах.

Хороший метод – порівняння. Якщо порівнювати відтворення війни (а значить, і відчуття людей про війну) у сучасному епосі. Що нав’язується нашій підсвідомості у піснях, фільмах, романах? Наприклад: «Но только нам нужна одна Победа/Одна на всех, мы за ценой не постоим».

Тобто, перемога важливіша за людське життя. І зараз ветерани-комуністи кажуть: «в этом была необходимость, без сильной руки и крайних мер не было бы победы». Тому, так би мовити, мотивацією був наказ № 227 «ни шагу назад». І ще. Виховувалося, ширилося (і мріялося пасіонаріями): «жила бы страна родная – и нету других забот».

І для порівняння. Усі пам’ятають американський фільм «Рятуючи рядового Райана». Ідея фільму: американський генерал дізнається, що якась мати в якійсь Арізоні втратила двох синів. І уся американська армія рятує третього. Щоб останній син повернувся до матері.

Для американців це важливо – почуття матері та життя солдата. Бо так їх нація сприймає правду війни. А ми сміємося з америкосів: по-дурному витрачають ресурси. Але кожен про себе думає: от би про мене хтось так дбав.

Американські генерали за кожного солдата у відповіді. А у нас – солдат за все відповідає.

Ви можете собі уявити сюжет радянського фільму: Жуков дізнається, що на Лютежському плацдармі гине двоє з трьох синів матері з якогось села під Конотопом. І Жуков вирішує врятувати для матері останнього сина. Щоби не залишилась на старість мати сиротою.

Уявили? А насправді дії будь-якого Жукова викладені в улюбленому всіма фільмі «Батальйони просять вогню» – там командир посилає на смерть два батальйони для того, щоб відволікти увагу ворога.

Це необхідність. Це справедливо. І ми всі, стираючи сльози і пишаючись подвигом солдатів, погоджуємося, що інакше як віддати на заклання 700 молодих хлопців (два батальйони) – іншої можливості не було. І генерал у наших очах – теж герой. Бо йому все життя тепер мучитися, що послав на смерть солдатів.

Така його карма. Ми б не змогли. А він, бідний, зміг, молодець. Послав солдатів на смерть. А сам живе, мучиться, переймається, горілку п’є, похоронки підписує. З ППЖ через силу спить, так йому важко. А в мемуарах напише, що так було треба.

У багатьох фільмах про наших розвідників є бродяча легенда: розвідник (перевдягнений у фашиста), повертається з відпустки з Німеччини. Реальна легенда, бо насправді, до початку тотальної війни, німецькому солдату була «положена» щорічна відпустка. А ще кожному загиблому німцю мав бути наданий індивідуальний гроб.

Це тільки в РККА «на братских могилах не ставят крестов». Бо заморимося стругати гроби. Бо нам так подобається.

А ще в німців до кінця 44 року була постільна білизна. А у нас воші – від прожарки до прожарки. І ми не соромимося. Ми – звикли. Ніяких відпусток. Війна.

Мій дядько – орденоносець, старшина роти розвідників пішов у армію в 1940-му і повернувся у рідне село восени 1945-го (указ про демобілізацію по трьох пораненнях). А кожен Ганс після поранення їхав до Гретхен. Бо це – ставлення до солдата у фашистів.

Але ж ми не фашисти. Треба РОДІНУ захищати. Солдат після шпиталю має швидко повернутися у частину. І – вперед. За РОДІНУ! ЗА СТАЛІНА!

Ми досі живемо за версією: «так було треба». Кому треба? Чому треба? – Державі? Так, державі. «Родина слышит, Родина знает!». Це – імперський принцип.

І ми шануємо імперію у її міфах. А значить і уряд імперії – святий. І українці, і росіяни забувають слова руського ліберала Герцена: «не должно любовь к родине переносить на ее правительство».

У нас все не так. Я мушу любити уряд, якщо він підмазався під переможців. Бо це ж ми перемогли: (а виходить) Я і УРЯД. Бо уряд – це народ. Червоні прапори вперед. Звідси і основний метод управління, який ми сприймаємо, як належне: Я начальник – ти дурак. Війна – назавжди. А на війні – щоб був порядок.

Як колишній чиновник, стверджую: більшість управлінців не можуть відрізнити основні критерії у визначенні якості управління: результативність і ефективність. Для більшості – ментально – це одне і те ж. Пояснюю. Результативність – це відношення мети до результату.

Приклад. Кожен воїн (із тих, хто дожив) розписався на Рейхстазі. Результат зрозумілий. Перемога відбулася. І хто спробує заперечити результативності РККА? Ми – народ переможець!

Але є інший критерій. Ефективність – відношення затрачених ресурсів до заявленої мети, і до отриманого результату. І тут – жах. Для досягнення мети ми тільки людських ресурсів загубили… Ой…

Під Дем’янськом німецькі кулеметники сходили з розуму. Їх колись «мутер» вчила в німецькій «кірсі», що є люди, і їх треба любити. А тут, за спогадами очевидців, кулеметник вбивав щодня 500-800 живих людей. Червона армія наступала тупо і глупо.

Воїни Вермахту втрачали глузд тому, що не могли зрозуміти логіки червоних генералів. Хіба можна відправляти людей на смерть, як у тиру? Вони не знали, що ми «за ценой не постоим». Це було ефективне командування?

І нікому розказати про дніпровські плацдарми. Свиточники (саме так їх називали) Сумської, Полтавської і Чернігівської областей таки дали результат. Київ узяли до 6 листопада. Потішили дядю Джо (Сталіна).

А ефективність цього результату: тільки хлопців 1924-1926 років народження, тільки однієї школи (Лохвицької середньої школи №1 Полтавської області) польовим воєнкоматом 2436 від 15 вересня 1943 року було призвано 98 осіб. А присягу 4 листопада (після боїв на плацдармі) прийняли аж шестеро. Інших Родіна забула спитати, як звали.

Загрібали мертвих в братську могилу на плацдармі грейдером, а це був абгрейт зі зламаного танка з ковшем, який насував землю у викопаний рів. І бігали круг ями кілька мамок (приїхали з клунками підгодувати діток, а потрапили – ховати), просили: «дайте поховати по-християнськи». І розлючений особіст бив їх дрючком, щоб не «валували з розпачу».

І плакав мій майбутній учитель, Заславський Іван Федорович, бо залишився один з усього класу, і йому було соромно, що так йому повезло – вижити. І ніхто б не знав про це, аби він одного разу не посоромився сліз для простого учня (це був я)...

І він тихо, мені, допитливому школяру, говорив: «Гітлер і Сталін – брати по пролитій крові українців». Тільки у 80-ті роки я цього не розумів. Як і зараз – більшість людей.

Саме тому наші управлінські методи – це методи РККА 41 року. Нічого не змінилося. Принцип Вермахту: делегування повноважень. Є стратегія. Генерали креслять стрілки. Є оперативні розпорядження: кому куди бігти. А далі – на рівні тактики – полковники і майори, гауптмани і оберсти здійснюють подвиги і несуть відповідальність за прийняті рішення.

Головний принцип управління: навчити, дати повірити у себе, і не морочити голову виконавцям. Їм у бою видніше.

Ось чому німці били нас 41-го року. Наші командири боялися приймати рішення без комісарів, верховного командування, безлічі інструкцій. Наш солдат не гірший германця – просто командири були без ініціативи. Потім навчилися у німців, їх перемогли. А потім, у мирний післявоєнний час, місце ініціативних командирів знову зайняли солдафони. Карма.

Управлінський європейський принцип: довго розмірковуємо над прийняттям рішення – аналізуємо, вивчаємо альтернативи, радимося з експертами, проговорюємо варіанти, визначаємо виконавців. Демократія, блін, що поробиш.

А потім, після прийняття рішення, підкоряємося обраному варіанту. І рішення виконуємо. Розмови – до прийняття рішення. Дія – після.

У нас по-іншому. Хтось приймає рішення – і ніяких розмов. Усі з подивом визначають, що обговорення було хтозна-десь, у якійсь наче вертикалі, а норматив – ось він. Виявляється, законом можна когось зачепити? По любому, це буде «гарна людина», чи «порядний бізнес», що не ясно? Тому, після чіткого і зваженого вертикального рішення починається виконавчий бардак в інтересах «правильних людей». І у нас саме цей управлінський метод чомусь називається «демократія».

Здавалося б, наша карма – суцільна і суспільна поразка? Але – ментальність – поняття змінне, від покоління до покоління. Німці видихнули після двох світових воєн. І стали жити краще без арійства. Британці заспокоїлися від місії білої людини Кіплінга. І фунт – стабільна валюта, хоч Імперії вже нема.

Я все зроблю для «жила бы страна родная». Але без цього уряду. А для цих людей. Я певен, що потрібні нові стандарти і символи. Тільки об’єднання маси небайдужих може змінити країну. Але, передусім, потрібно змінити власну ментальність.

Ми мусимо не розмахувати прапорами, а поховати останніх солдатів Тієї війни.

Ми, нарешті, «постоим» за ціною тієї Перемоги. Ми, потомки тих, хто взяли не одну столицю, – нарешті візьмемо свою. Ми, потомки тих, хто ніс удавану Свободу іншим народам, нарешті станемо вільними самі у своїй країні.

Менше понтів і шаблонів. Більше аналізу і щирості. І вони не пройдуть.

No pasarán!

Віктор Бобиренко, для УП